| Загальні теоретичні засади щодо розгляду форм держави та її ознак | |
| Автор: drug | Категория: Гуманитарные науки / Иностранные языки | Просмотров: | Комментирии: 0 | 25-05-2013 11:16 |
План:
Вступ
Розділ 1. Загальні теоретичні засади щодо розгляду форм держави та її ознак
1.1. Форма державного правління
1.2. Форма державного устрою
Розділ 2. Форми української держави. Її характерні ознаки і особливості
2.1. Загальна характеристика держав, які існували на території української держави
2.2. Структура форми української держави
2.3. Форма українського державного устрою
2.4. Український політичний режим
Розділ 3. Конституційні реформи в Україні, їх можливий вплив на форму української держави
3.1. Основні напрями реформації політичної системи
3.2. Ідея конституційної реформи в Україні
3.3. Аналіз конституційної реформи в Україні
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Однією з найголовніших характеристик державного ладу будь-якої країни є форма держави, в якій виявляються особливості організації влади, відбивається співвідношення окремих ланок державного механізму.
Форма держави має констатувати сукупність певного
кола загальних ознак і взаємозв'язків, що характеризують державу
як суспільний феномен. Найбільш значущі ознаки держав, які в своїй
сукупності розкривають найважливіші характеристики форм держави,
об'єднуються в такі групи:
1. Ознаки, що характеризують порядок організації і взаємодії
вищих органів державної влади і управління. Сукупність цих ознак
називається формою державного правління.
2. Ознаки, що характеризують територіальний устрій держави та
відповідну організацію державних органів, насамперед
співвідношення держави як цілого з її складовими частинами. Ця
сукупність ознак розкриває форму державного устрою.
3. Ознаки, що розкривають форми і методи здійснення державної
влади. Сукупність цієї групи ознак характеризує державно-правовий
режим.
Отже, форма держави характеризує державу з погляду існуючих у ній форми правління, державно-правового режиму. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу, тобто вони фіксуються у конституціях та підзаконних актах. Форма держави - це сукупність найбільш загальних ознак держави, які зумовлені інституціональними і територіальними способами організації влади. Нерідко форма держави сприймається як сукупність саме таких способів. Серйозний вплив на форму держави надає культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійних світоглядів, національні особливості, природні умови мешкання і інші чинники. Специфіку форми держави визначає також характер взаємовідносин держави і його органів з недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою і іншими організаціями).
Актуальність теми полягає у всебічному розумінні державотворчого процесу який відбувається в нашій країні. Адже на сучасному етапі розвитку Українська держава потребує вдосконалення теоретичної розробки і покращення практичного здійснення державної влади. А форма держави є однією з найважливіших понять державознавства.
У різних країнах державні форми мають свої особливості, характерні ознаки, які по мірі суспільного розвитку наповнюються новим змістом, збагачуючись у взаємозв'язку і взаємодій. Разом з тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави.
В даній роботі ставлю перед собою мету дослідити еволюцію форм української держави та з’ясувати особливості цього явища на різних етапах суспільно-історичного розвитку, вивчити її основні риси, загальну теорію форм української держави.
Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:
• дослідити сутність поняття «форма держави»;
• розглянути форми та державного правління та державного устрою;
• вивчити особливості форм української держави.
Предметом курсової роботи є відносини з приводу становлення форми державного правління.
Об’єктом курсової роботи виступають форми української держави.
Методи дослідження. Методологічною основою проведеного дослідження слугував загальнонауковий діалектичний метод наукового пізнання, метод системного аналізу.
Розділ 1. Загальні теоретичні засади щодо розгляду форм держави та її ознак
1.1. Форма державного правління
Уже за давніх часів,на древньому Сході і Стародавніх Греції та Римі, виникла потреба щодо визначення поняття, яке було б достатньо ємним і давало б загальне уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади. Таким чином поняття «форма держави» в різні часи було різним.
З давніх часів найбільш відомою класифікацією форм держави, була та, яку дав Аристотель. Він поділив форми держави на дві ознаки:
• кількість тих, хто править (один, декілька, багато);
• у чиїх інтересах здійснюється правління.
За останньою ознакою він розділяв держави на правильні та неправильні.
Правильними формами у нього були монархія, аристократія і політія. Неправильними – тиранія, олігархія та демократія.
У новий час питання про форму держави пов’язане з ім’ям Шарля Монтеск’є, який розумів форму держави як чинники, що визначають методи здійснення державної влади . На такій основі він визначав конкретні форми держави :
1. республіку, в якій організацію і здійснення державної влади визначають такі якості, як доброчинність і рівність;
2. монархію ( основа влади – честь);
3. деспотію (основа влади – страх).
Аналізуючи згадані форми правління Монтеск’є віддавав перевагу монархії, яка функціонує на підставі закону. Він вважав, що у такій державі гарантується політична свобода людей.
Тобто, від формою держави Монтеск’є розумів те, що згодом почали називати державним режимом.
Інший вчений епохи Просвітництва.-Ж. Руссо розумів форму держави як структурну організацію вищих державних органів і на цій основі виділяв
1. монархію (влада сконцентрована в одних руках)
2. аристократію ( влада, що знаходиться у невеликої групи);
3. демократію (владу здійснюють усі).
Ж.-Ж. Руссо розглядав ту категорію форми держави, що в сучасному правознавстві називається формою правління.
Форма державного правління - це спосіб організації вищих органів державної влади, порядок їхнього утворення, характер взаємозв'язку з іншими органами держави, з політичними партіями і соціальними групами, населенням. Цей елемент є, по суті, найголовнішим, оскільки форма державного правління розкриває поняття форми держави. Основні історичні форми правління - монархія і республіка. Головна відмінність між ними полягає у тому, що в
монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, а в
республіках - шляхом виборів.
Зовні форма правління зумовлена насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту. Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини органів законодавчої і виконавчої влади. З точки зору теорії поділу влад, характер взаємовідносин вищих органів держави є визначальним. Ідея поділу влад у найбільш чіткому і послідовному викладі була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск'є. Він розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них мала здійснюватися відповідними органами. Усі три влади визначалися як рівно значущі і взаємно зрівноважені. Ш. Монтеск'є розглядав поділ влад не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як розмежування політичних сил, що здійснюється в ім'я політичних свобод. На його думку, зосередження всіх названих влад у руках однієї особи чи групи осіб було б неприпустимим. Як альтернативу деспотизму і гарантію додержання прав і свобод особи розглядали поділ влад і всі наступні прихильники цієї ідеї. Концепція Ш. Монтеск'є справила великий вплив на розвиток конституційної теорії і практики і, зокрема, знайшла пряме відображення в конституційних актах періоду французької революції XVIII ст.
Сама ж форма державного правління має кілька сучасних різновидів. Кожен
з них в умовах конкретної країни має свої особливості, що не заважає
визначенню загальних характеристик. Існує три основних форми правління:
• монархія;
• республіка;
• змішана, яка поєднує у собі республіканські та монархічні елементи.
Монархія – така форма правління, де формально спадкоємний одноосібний глава держави здійснює свої повноваження безстроково і звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими. Монархія існує на сонові трьох принципів – безстроковості, престолонаслідування та непогрішності трону.
Безстроковість означає, що влада монарха не обмежується певним строком повноважень. Існує лише два способи припинення повноважень монарха – смерть та зречення.
Престолонаслідування означає, що монарх, як правило, здобуває свою владу у спадок від попередників.
Третій принцип – непогрішність трону – означає, що монарх не несе відповідальності перед своїми підданими. Існує поділ усіх монархій на необмежені та обмежені. В умовах необмеженої монархії монарх зосереджує у своїх руках світську і духовну владу і не обмежений у своїх повноваженнях
Обмежена монархія передбачає обмеження влади монарха якимось джерелом або в певній сфері.
За домінуючим типом влади необмежена монархія може бути абсолютною та теократичною. В умовах абсолютної монархії домінуючим типом влади є державна влада домінує над релігійною. Теократична монархія передбачає підпорядкування державної влади владі релігійній. Таке становище було характерне для арабського халіфату. Халіф – заступник пророка Мухамеда, який,по суті, створив іслам.
Залежно від того, що уособлює монарх необмежена монархія може бути деспотичною та самодержавною.
В умовах деспотичної монархії монарх уособлює Бога. В його руках зосереджується вся повнота світських та релігійної влади, а сам він проголошується живим Богом.
В умовах самодержавної монархії монарх уособлює державу. Цей різновид необмеженої монархії був характерним для Візантії та Російської імперій, Франції часів Людовіка XІV.
За функціями обмежену монархію можна поділити на представницьку та дуалістичну.
Представницька монархія обмежує владу монарха виключно представницькими функціями. Її прикладом є сучасні Японія, Великобританія, Іспанія,Швеція тощо.
В умовах дуалістичної монархії в руках монарха зосереджувані виконавчі, а іноді судові повноваження. Прикладом дуалістичної монархії є Монако.
За джерелом обмеження монархії поділяються на органічні, формалізовані, дуархачні та традиціоналістичні.
Органічна монархія – це різновид монархії, коли влада монарха обмежена яким-небудь органом за відсутності в державі писаної конституції. Найвідомішими типами органічної монархії є станово-представницька та парламентарна. В умовах станово-представницької монархії влада монарха обмежена органами станового представництва. Щодо парламентарної монархії, то це монархія, де влада монарха обмежена парламентом за відсутності писаної конституції. Прикладом такої монархії є Великобританія.
Формалізована монархія передбачає обмеження влади монарха формальними актами-документами. Її різновидами є монархії конституційні та договірні. Конституційна монархія – це монархія, це влада монарха обмежена писаною конституцією, утвореною народом безпосередньо або шляхом делегованого законодавства. Прикладом є Японія, Швеція, Іспанія тощо. Договірна монархія дозволяє обмежувати владу монарха певним договором.
В умовах дуархічної монархії влада монарха обмежена рівнозначною особою. Дуархічна монархія може бути територіальною, особистою та функціональною. Прикладом територіальної є Галицько-Волинське князівство. Прикладом особистої дуархічної монархії є спільне правління Ольгерда та Кейсута Литовських. Прикладом функціональної дуархічної монархії є ситуація в Європі, де існувало два центри: папа(релігійні функції) та імператор(світські функції).
Традиціоналістична монархія є обмеженою монархією, де влада монарха обмежується традиціями, звичаями тощо. Найвідомішим прикладом є римський принципат та ранньокласова монархія.
Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є республіка. Республіка - це така форма правління, за якої вищу державну владу здійснює виборний колегіальний орган, котрий обирає населення країни (або його частина) на певний строк. Різновидами республіканської форми правління сучасних держав є:
1. Президентська республіка - це форма правління, де глава держави президент, котрий з наступним схваленням парламенту формує уряд, яким сам керує. Така форма існує у США, Аргентині, Мексиці, Росії;
Головними ознаками президентської республіки є:
1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи
стримувань і противаг;
2) обрання президента на загальних виборах;
3)поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента;
4)формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;
5)відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;
6)відсутність права глави держави на розпуск парламенту;
7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.
Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їх різноманітність, є те, що президент або суміщає повноваження глави держави і глави уряду і бере участь в формуванні кабінету або ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється і іншими важливими повноваженнями: як правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їх підписання, призначає членів Верховного суду. У цивілізованих країнах президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні з якою за принципом розділення влади нормально функціонують законодавча і судова власті. Ефективно діючий механізм витрат і противаг, існуючих в сучасних президентських республіках, сприяє можливості гармонійного функціонування влади, дозволяє уникнути свавілля з боку виконавчої влади.
У країнах Латинської Америки часто зустрічаються “суперпрезидентські республіки". Ця форма правління практично незалежна, що слабо контролюється законодавчою і судовою владою. Це особливий конгломерат традиційної форми з напівдиктаторським управлінням.
У сучасному цивілізованому суспільстві принципових відмінностей між формами не існує. Їх зближують загальні задачі і цілі.
2. Напівпрезидентська або президентсько-парламентська республіка - це республіка, де глава держави - президент, котрий особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-міністра, який підлягає обов'язковому затвердженню або погодженню всім парламентом. До
таких держав належать Фінляндія, Франція, Україна;
Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія,Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість
країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.
Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних
форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр. За таким критерієм окремі країни зі змішаною республіканською формою правління мало чим відрізняються від парламентарних (Австрія, Ісландія, Словенія) чи президентських (Польща, Румунія, Франція) республік.
3. Парламентська республіка — це форма правління, де глава держави - президент - не може впливати на склад і політику уряду, який формується тільки парламентом і підзвітний лише йому. До таких держав належать Австрія, Італія, ФРН.
Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах.
Їхніми ознаками є:
1) здійснення повноважень глави держави (президента,
монарха) і глави уряду різними особами;
2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави;
3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номінальною;
4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом;
5) право глави держави розпустити парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд;
6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром.
Ознакою парламентарно - республіканської форми є також те, що глава держави - президент і обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту. Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами правління країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усі важелі реальної влади знаходяться тут у керівників політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії або партій офіційно оформляється. Суто партійний характер має тут
звичайно і уряд, глава якого очолює партію парламентської більшості або,
у випадках утворення коаліційного уряду, є лідером чи входить до складу
керівництва однієї з партій правлячої коаліції.
1.2. Форма державного устрою
Форма державного устрою - це національна і адміністративно-територіальна будова держави, яка розкриває характер, взаємовідносин між його складовими частинами, між центральними і місцевими органами державного управління, влади. На відміну від форм правління організація держави розглядається з точки зору розподілу державної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їх розділення між складовими частинами держави.
Форма державного устрою показує, з яких частин складається внутрішня структура держави, яке правове положення цих частин і які взаємовідносини цих органів та як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами, в якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території.
За формою державного устрою всі держави можна поділити на три основні групи:
- унітарні;
- федеративні;
- конфедеративні.
Унітарна держава - це єдина соціальна держава, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади і ознаками державної незалежності не володіють.
Унітарна держава характеризується наступними ознаками:
- унітарний устрій передбачає єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі і судові органи, які здійснюють верховне керівництво відповідними органами;
- на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;
- складові частини унітарної держави (області, департаменти, округа, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;
- унітарна держава, на території якого проживають невеликі по чисельності національності, широко допускає національну і законодавчу автономію;
- всі зовнішні міждержавні стосунки здійснюють центральні органи, які офіційно представляють країну на міжнародній арені;
- має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади.
Відмінності в мірі і формах контролю центральної влади над місцевими органами управління дозволяють говорити про централізовані і децентралізовані унітарні держави, але ці відмінності стосуються відносно вузької сфери управління. До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія. Федерація - це форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави. Складові частини федерації - це своєрідні державоподібні утворення, які називають суб’єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб'єктів. Основною ознакою федеральної держави є поділ суверенітету між двома рівнями, що передбачає, зокрема існування двох систем державної влади та управління, кожна з яких діє у визначених межах. Характерною рисою федеральної держави є те, що поряд з федеральною конституцією, органами влади та законодавством свої конституції, закони, свою систему законодавчих, виконавчих та судових органів мають суб'єкти федерації. Характерне конституційно установлене розмежування компетенції між федерацією у цілому та її суб'єктами. До відання федерації, як правило, належать найважливіші питання державного життя: зовнішня політика, оборона країни, фінанси, оподаткування, організація федеральних органів, розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації. Компетенція суб'єктів федерації у цілому ширша, але вона зводиться переважно до питань, що не потребують однакового регулювання. До них віднесені організація органів місцевого самоврядування, громадський порядок, охорона довкілля, встановлення місцевих податків та інші. Державоподібний характер суб’єктів федерації виражається також у тому, що в них часто є своє громадянство, столиця, державні символи – герб, прапор, гімн. Водночас самостійність суб'єктів федерації недостатня для того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у повному значенні цього слова: вони не мають суверенітету; не мають права сецесії - право одностороннього виходу з федерації; юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах. Федеральність є зазвичай ознакою держав, які історично формувалися шляхом об’єднання чи завойовування різних територій. Історія свідчить, що найстійкішими є федерації, створені на територіальній основі (США, Мексика, ФРН). Натомість федерації, які будуються за національно-територіальною ознакою (колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина, сьогоднішня Росія, Індія), змушені рахуватися з можливими сепаратистичними проявими, які загрожують цілісності такої держави.
Суб'єкти федерації можуть мати різні назви, які, як правило, визначаються певними історичними або правовими чинниками: штати, провінції, республіки, федеральні землі та інші.
Розділ 2. Форми української держави. Її характерні ознаки і особливості
2.1. Загальна характеристика держав, які існували на території української держави
Процес виникнення і розвитку державності на території нинішньої України
має давню історію.
Рабовласницькі держави Північного Причорномор'я. Археологічні розкопки, окремі письмові (насамперед - грецькі) джерела свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення у середині І тисячоліття до н. е. вступили кочові племена Північного Причорномор'я - кіммерійці, скіфи, сармати та ін. Завдяки сприятливим природним умовам та іншим об'єктивним обставинам у них значно раніше, ніж у слов'ян, виникла військова демократія і переросла у ранню класову державу.
Зародження державності у східних слов'ян. Політичний лад наших предків характеризувався відносним демократизмом. Візантійський історик Прокопій Кесарійський свідчив, що "народами склавинами і антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади".
Давньоруська держава - Київська Русь. Київська Русь - умовна назва першої давньоруської держави, яка у IX-XII ст. об'єднувала всіх східних слов'ян і охоплювала територію від Карпат до Волги, від Ладозького озера до Чорного моря. В літописах здебільшого вживалася назва Руська земля.
Давньоруська держава утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Не знайшли підтвердження гіпотези про її заснування варязькими князями (норманська теорія) або хазарськими та іншими тюркськими правителями (пантюркістська теорія). Ці теорії мають під собою певну фактичну основу, але ігнорують ту обставину, що державність - це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні.
На думку більшості дослідників, Київська Русь виникла раніше, ніж завершився процес етнічної консолідації російського, українського і білоруського народів, тому цю державу можна вважати їхнім спільним історичним надбанням. Але деякі вчені, слідом за М.С. Грушевським, вважають, що вже антів і полян можна назвати українцями, а тому й Київська Русь - це держава суто українська. В сучасній українській історіографії здебільшого не відкидається право росіян і білорусів на давньоруську спадщину, але наголошується дещо більша етнічна близькість українців з полянами, які зробили найбільший внесок у заснування Давньоруської держави.
Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил, природних умов тощо) Давня Русь прийшла до феодалізму, через стадію рабовласницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства, зокрема холопство, були і в слов'ян. Тому Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо).
Галицько-Волинське князівство. Феодальна роздробленість була закономірним етапом у розвитку феодального виробництва і феодальних відносин, свідченням певної зрілості цієї суспільно-економічної формації. Зростання економічної могутності місцевих феодалів спричинювало їх прагнення до збільшення власної ролі в управлінні державою, стало передумовою створення численних незалежних удільних князівств. У середині XII ст. на місці колишньої Давньоруської держави було 15 князівств, на початку XIII ст. - близько 50, а у XIV ст. - близько 250.
Розпад Київської Русі відбувся не швидко, тому якийсь час зберігалася певна політична єдність руських князівств. Окремі дослідники вважають, що єдина східнослов'янська держава з центром у Києві проіснувала аж до монголо-татарської навали. При цьому одноосібна влада київських князів змінилася на колективне управління державою всіма представниками династії Рюриковичів.
Наприкінці XII - на початку XIII ст. визначилися нові політичні центри, навколо яких почали об'єднуватися розрізнені руські землі і князівства. На території Південно-Західної Русі (сучасної України) таким центром стало Галицько-Волинське князівство, яке утворилося після об'єднання Галичини і Волині під владою князя Романа Мстиславовича у 1199 р.
Найбільшої могутності це князівство досягло в останні роки правління Данила Романовича (Галицького).
Литовсько-Руська держава і Річ Посполита. Після занепаду Галицько-Волинського князівства політично - роздроблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського. Здійснювалося це не шляхом відкритої війни та прямого загарбання, а здебільшого за допомогою "тихої експансії": дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель тощо. Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися від i вже на початку XV ст., тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.
Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі підкорилися руському культурному впливу і почали вважати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність.
Запорозька Січ. Однією з форм протесту проти соціального і національного гноблення стала масова втеча українського населення в козаки. У XV ст. українське козацтво вже відособилося в окрему соціальну групу. А в середині XVI ст. за Дніпровими порогами склалася особлива військово-територіальна політична організація українського козацтва - Запорозька Січ. Вона не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз називали "козацькою республікою".
Українська державність у роки визвольної війни 1648-1654 рр.
Боротьба українського народу за звільнення з-під влади Речі Посполитої мала одним із своїх наслідків формування в ході бойових дій початків власної української державності.
Для виконання державних функцій була пристосована наявна військово-адміністративна організація українського козацтва. Зборівський (серпень 1649 р.) і Білоцерківський (вересень 1651 р.) договори України ("гетьмана Б. Хмельницького і всього Війська Запорозького") з Піччю Посполитою закріпили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади.
Отже, в період визвольної війни склалося політичне утворення, яке мало багато ознак державності: територію, військо, свої органи влади і правові норми, певне міжнародне визнання і навіть зачатки власних податкової і грошової систем. У літературі цю політичну організацію нині прийнято називати Українською козацькою державою.
За умовами договору з російським царем Україна зберегла власний судоустрій. На її території були чинні Литовський Статут, магдебурзьке право та звичаєве право. Неодноразово робилися спроби підготувати спеціальну збірку "малоросійських прав", але вони так і не увінчалися успіхом.
Державотворчі пошуки 1917-1920 рр. Після жовтневих подій у Петрограді III Універсалом Центральної Ради було проголошено створення Української Народної Республіки (УНР) у складі майбутньої федеративної Росії. Одночасно започатковувалися демократичні реформи в дусі поміркованої соціалістичної платформи. Остаточно всі питання подальшого державного устрою УНР мали вирішити Українські і Всеросійські установчі збори. Проте провести Українські установчі збори не вдалося, а Всеросійські установчі збори було розігнано Радянською владою.
Центральна Рада вступила в затяжний конфлікт з Радянською Росією. Влади УНР не визнавала значна частина українського народу, яка пішла за створеними у грудні 1917 р. в Харкові органами Радянської України. За цих умов напередодні вступу до Києва радянських військ IV Універсалом Центральної Ради було проголошено, що УНР стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.
Проте втілити в життя проголошений намір не вдалося. Недооцінка Центральною Радою соціальних проблем, внутрішні суперечності та інші причини привели до того, що український народ у боротьбі між Центральною Радою і більшовиками все більше схилявся на бік останніх. А закликавши до України німецько-австрійських окупантів, Центральна Рада остаточно втратила свій авторитет у населення. За таких обставин окупаційне командування наприкінці квітня 1918 р. ініціювало розгін Центральної Ради і прихід до влади гетьмана П.П.Скоропадського. Маріонетковий гетьманський режим перейменував УНР в Українську Державу, скасував усі соціалістичні за змістом реформи Центральної Ради та здійснив низку інших антидемократичних акцій.
Радянська Україна. У грудні 1917 p. І Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив Радянську владу на Україні. Остання в цей період державницьких змагань виявилася найбільш життєздатною і в процесі громадянської війни перемогла всіх своїх політичних противників.
Проголошення незалежної держави – Україна. Під час глибоких соціальних і - політичних зрушень останнього; десятиріччя посилився потяг усіх народів колишнього Союзу PCP до незалежності і розбудови власної держави. Втіленням державотворчих пошуків українського народу стало прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України і наступне його підтвердження всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. На політичній карті світу з'явилася нова суверенна держава - Україна.
2.2. Структура форми української держави
Статтею 1 Конституції України проголошено: «Україна є суверенна, незалежна, демократична, правова держава», що визначило основні характерні риси України як держави. Виходячи з цього, можна стверджувати про її прагнення до демократичного державного режиму. Разом з тим необхідно підкреслити, що, на відміну від форми правління, форми державного устрою, форма державного режиму у великій мірі залежить від методів здійснення державної влади. У відповідності до зазначених засадничих положень, Конституція України мала закріпити систему влади та порядок її формування, відкликання, функцій, а Парламент - прийняти необхідні конституційні закони, в тому числі закон «Про всеукраїнський і місцеві референдуми». Відповідно до ст. 6 Конституції України, «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». Зазначені три гілки влади є елементами керуючого суб’єкта на керований об’єкт - суспільство. Керуючий суб’єкт може ефективно функціонувати, якщо він, його елементи, структурні частини елементів мають законодавчо визначені чіткі функції, завдання, форми взаємодії для досягнення спільної мети. Цього не має в Конституції України. Не входять ні в одну гілку влади, але беруть участь в управлінні державою:
Президент України (розділ V Конституції);
Рада національної безпеки і оборони України, яка координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Хоча зазначена Рада очолюється Президентом України, а її рішення вводяться в дію указом Глави держави, в системі державної влади вона має певну «автономію» і навіть домінує над однією з її гілок (ст. 107);
Національний банк України, який розроблює основні засади грошово-кредитної політики, здійснює контроль за її проведенням та забезпечує стабільність гривні (ст. 99, 100);
Вища рада юстиції - має суттєвий вплив на судову гілку влади, однак її конституційно-правовий статус чітко не визначений (ст. 131).
Відповідно до ч.1 ст.5 Конституції Україна є республікою. Наука сформувала ознаки, які притаманні для республіканської форми правління. Частина цих ознак реально, а частина формально притаманні Україні. Формальною ознакою є виборність, особливо депутатського корпусу, тому, що вона в умовах нашої держави зводиться до вибору політичних технологій. Реально відсутня і така ознака республіки, як колегіальність в прийнятті державних рішень. Зовсім відсутня одна з головних ознак республіки - відповідальність влади. З цією обставиною в суспільстві пов’язують його перманентні системні проблеми.
2.3. Форма українського державного устрою
Конституція України (ст. 2) за формою державного устрою визначила Україну як унітарну державу з певним автономним утворенням, яким є Республіка Крим. Це означає, що Україна - єдина централізована держава, територія якої поділена на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенітету. Основні засади правового статусу Республіки Крим викладені у ст.ст.134-139 чинної Конституції. Однак наявність в її складі Автономної Республіки Крим викликає певні заперечення цього конституційного визначення. Теорія держави в пошуках пояснень для подібних ситуацій, що суттєво впливають на управління, використовує поняття «децентралізована унітарна держава». У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються
населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань
місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як
правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися
певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони
приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним
чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним
законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією) [7, c.434].
Щодо Верховної Ради Автономної Республіки Крим, то її участь у сфері
законодавчій діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції
(набрала чинності 12 січня 1999 p.).
Говорячи про Україну, варто згадати і про таку форму об’єднання держав як
співдружність.
Співдружність - це є дуже рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, але,
однак, організаційно оформлене об'єднання держав, які виступають як
асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і
незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені
міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти.
Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути найрізноманітніші
- економічні, культурні та ін.
Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і
навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки,
призвести до дезінтеграції, роз'єднання.
СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 p.) - це
об'єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну
спільність народів і сформовані між ними зв'язки шляхом координації
політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована
трьома державами - Білоруссю, Росією, Україною. Згодом до них
приєдналися дев'ять країн - Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан,
Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан. СНД здійснює діяльність через спільні координуючі органи. Відносини між державами в Співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права, оскільки вона не є держава і не є державне утворення. Правову основу СНД складають низка угод і інших документів (Угода про створення Співдружності Незалежних Держав і Протокол до неї, Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 p., Угода з військових питань, Статут СНД від 22 січня 1993 p. та ін.). Разом із членством у СНД передбачена така форма, як асоційоване членство. Встановлено право виходу з СНД.
Основні ознаки української унітарної держави:
1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);
2) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд,
парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;
3) єдине громадянство і єдина державна символіка;
4) єдина система законодавства і єдина судова система;
5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку
політичну самостійність;
6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної
держави мають різні назви: в Україні - області, у Польщі - воєводства, в
Англії - графства, в Італії - провінції.
2.4. Український політичний режим
Державний режим в Україні, як це закріплено в ст.1 Конституції, демократичний. Це означає , що в нашій державі має панувати народовладдя, забезпечують вільний розвиток людини свободу в економічній діяльності, захищеність прав і законних інтересів, врахування інтересів більшості і меншин, легальна дія опозиційних партій, формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах, домінування переконання, узгодження, компромісу, виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.
Спеціальний аналіз авторами цієї статті виступів державних, політичних, громадських діячів, науковців не виявив прихильників думки, що Україна є державою народовладдя. Навпаки, постійно підкреслюється відсутність рівності та свободи людей, вільної участі народу в управлінні державою. Констатується, що Україна - своєрідний кланово-корумпований олігархат.
Розділ 3. Конституційні реформи в Україні, їх можливий вплив на форму української держави
3.1. Основні напрями реформації політичної системи
Розглядаючи сучасні питання конституційної реформації, не можна не торкнутися основних напрямків трансформації політичної системи України. Визначити минулі вектори і накласти на картину сьогодення. Адже з минулого йдуть ідеї, які сьогодні намагаються так чи інакше реалізувати політичні сили нашої країни.
Правова система сучасної України знаходиться а стадії формування у перехідному стані від командно-адміністративних методів управління до процесів саморегуляції та самоорганізації. Діставши у спадок від Радянського Союзу заідеологізовану концепцію розвитку державно-правових явищ, зокрема, та суспільних взагалі, Україна намагається поступово відкидати соціалістичні методи регуляції суспільних відносин. Даний процес позитивно підкріплюється тим, що сьогодні свідомо обрано курс на європейську інтеграцію, зокрема всі погляди спрямовані на Європейський Союз, який повинен стати запорукою та становленню України як дійсно демократичної держави, де є місце ринковій економіці, в повній мірі забезпечується охорона та належне регулювання суспільних відносин, забезпечення прав і свобод та законних інтересів громадян завдяки ефективному функціонуванню правової системи. Формування сучасної правової системи України у відповідності з міжнародними , зокрема, європейськими правовими стандартами, є процесом складним та багатофункціональним, а тому потребує як глибоко науково-теоретичного аналізу правової дійсності, так і визначення основних напрямів її розвитку. Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, дієвої народної демократії. Для того щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положенням нової Конституції України, докорінно опрацювати механізм представницької і безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді професіональний, кваліфікований парламент. Виконавча влада повинна бути також висококваліфікованою, а її апарат - невеликим, але здатним ефективно працювати. У зв’язку з докорінною перебудовою механізму представницької демократії і безпосередньої демократії виникає необхідність удосконалити виборче законодавство на багатопартійній основі, чітко визначити процедури виборів Президента, народних депутатів України і місцевих представницьких органів. До основних напрямів становлення й розвитку нової політичної системи слід віднести побудову демократичної, правової, соціальної держави, як записано в Конституції, з ефективно діючим парламентом, професіональним висококваліфікованим, сильним урядом і з незалежними судовими органами - тобто з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки з розмежуванням їхніх функцій. Важливим завданням є зміцнити законність і правопорядок, виключити можливість узурпації влади та зловживань, ефективно протидіяти бюрократизмові і формалізмові; утвердити верховенство закону, безперечно дотримуватися його на всіх рівнях усім громадянам; забезпечити гідні людини умови життя. Демократизм держави і державного ладу загалом виявляється насамперед у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосереднього народовладдя зі здійсненням влади через органи державної влади і місцевого самоврядування. Крім цього, основним напрямом формування нової політичної системи є побудова громадянського суспільства як сукупності вільних людей та їхніх організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів та асоціацій, покликаних виражати й захищати індивідуальні й групові інтереси громадян, встановлювати й реалізувати відповідні відносини з державою. Творення громадянського суспільства в Україні повинне спиратися на використання світового досвіду, різних форм власності й демократичних політичних інститутів. Важливим у побудові громадянського суспільства є утвердження плюралізму, який виступає своєрідною формою самореалізації суспільства й особи, відображаючи ступінь самодіяльності вільних людей та їхніх організацій, соціальної й політичної свободи. Як основа демократичної політичної системи громадянське суспільство вносить у неї демократичні риси і якості, могутній дух вивільнення особи від державного диктату. Також одним із напрямів формування політичної системи є дальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкривання на всіх рівнях його соціально-політичної організації, сприяння якнайповнішому виявові ініціативи громадян і представницьких органів влади, партій, об’єднань і рухів, та трудових колективів. Творення нової політичної системи України потребує якісно нового стану духовності народу, посилення його освітнього й культурного потенціалів, структурних змін у середній і вищій освіті, звернення до найкращих політичних традицій, політичної історії та культурної спадщини українського народу. Це потребує забезпечення необхідності умов для вільного розвитку нації в цілому і кожного етносу зокрема, формування й зростання національної свідомості та національної культури. Одним із напрямів формування політичної системи є вдосконалення діяльності засобів масової інформації, зміцнення їхньої ролі в регулюванні політичних відносин, в управлінні суспільством, у формуванні політичної свідомості й політичної культури суспільства і кожного громадянина владно-політичних інтеграції суспільства. Найважливіше завдання засобів масової інформації - забезпечити широку гласність як запоруку демократизації суспільства, як важливий принцип розбудови громадянського суспільства і правової держави. Вчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішньої і міжнародного становища є важливим компонентом її розвитку. Адаптація для політичної системи - це просто пристосування до ворожого впливу, це і спроба перетворити ті системи, які чинять тиск.
3.2. Ідея конституційних реформ в Україні
28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла Конституцію України. За весь період чинності Основного Закону до його тексту не вносили жодних змін хоча власне ідея конституційної реформи виникла практично відразу ж після прийняття. Потенціал Основного Закону це до кінця не вичерпано. Разом із тим його критика була справедливою і виправданою, адже в ньому фактично було закладено не баланс, а конфлікт виконавчої та законодавчої влади. Уряд практично не контролювалася парламентом, а парламент не відчував відповідальності за дії уряду. Тому така модель влади не влаштовувала українське суспільство. Зокрема, законопроект про внесення змін до Конституції України було розроблено ще у 2001 році. У 2000 році за народною ініціативою проведено всеукраїнський референдум, який мав конституційний характер. Суспільство було залучено до дискусій довкола форми і змісту перетворень. Але лише в серпні 2002 року публічного виголошення Президентом України ідеї реформування, реформа почала набирати потужних обертів. Основним завданням змін до Конституції України було створення ефективної політично відповідальної влади, гілки якої б не конфліктували чи конкурували між собою, а змагалися за кращу пропозицію для суспільства. Наприкінці 2004 року парламент вніс зміни до Конституції. І хоча всі вони набули чинності з 1 січня 2006 року, однак можна стверджувати, що Україна перейшла від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. Таким чином, зросла роль депутатських партій, які стали центром стимулювання національного розвитку. Саме вони мають виробляти консолідовану позицію парламенту з ключових питань державного прогресу. Це відповідає також європейській практиці. Унаслідок конституційної реформи формується класична європейська система правління з вагомою парламентською складовою, з одночасним наділенням Президента України правом розпуску парламенту та участі у формуванні складу уряду. Головне, що в Конституцію України закладається стабільний і життєздатний баланс усіх гілок влади. Він має не блокувати проведення необхідних суспільству реформ, не продукувати нагнітання міжвладного протистояння, а навпаки, збільшувати ресурси взаємодії, стимулювати пошуки механізмів співпраці. Як зазначає один із провідних учених у галузі конституціоналізму професор О. Ющик: «Конституція - не ікона, на яку треба лише молитися, вона - один із інструментів управління суспільством». Коли йдеться про чинну Конституцію і конституційний процес у нашій державі, варто позбутися деяких ілюзій щодо них, зрозуміти їх справжню природу. Не треба думати про Конституцію як про щось довговічне, стабільне, недоторканне, дане суспільству раз і назавжди. Конституція - це Основний закон, тому його й слід розглядати саме як закон, а проте закон специфічний, який має найвищу юридичну силу і скеровує решту законів держави. Призначення закону полягає у нормативному забезпеченні управління суспільством. У стабільному суспільстві немає потреби часто змінювати його закони, а надто Основний закон. А в такому суспільстві, як наше, - перехідному, нестабільному, реформаційному, в якому істотно й динамічно змінюються всі відносини - виробничі, соціальні, політичні, - закони повинні змінюватися разом із цими відносинами, регулювати їх, а не бути просто папірцями. Тому й до конституційного процесу в Україні має бути саме такий підхід. Класичне наукове розуміння конституції полягає не лише у визначенні її як юридичного акта, а і як фактичного стану суспільних відносин. Іншими словами, Основний закон слід розглядати не тільки як юридичний документ, слід ураховувати так звану фактичну конституцію, що реально і об'єктивно складається в суспільстві й державі, та приводити чинну конституцію у відповідність із фактичною. Коли у 1996 р. було ухвалено нову Конституцію, це був акт, який зафіксував стан суспільних відносин і співвідношення політичних сил на той момент та на найближчу перспективу. Тому не варто від цієї Конституції вимагати того, чого вона неспроможна дати за нових умов. Конституційну реформу 2004 р. можна до певної міри виправдати потребою привести Конституцію у відповідність до формальної конституції. Час показав, наскільки необхідні були такі зміни. Але вже сьогодні зрозуміло: річ не у потребі, а в тому, що фактична реалізація влади відхиляється від вимог Основного закону. Про це свідчать постійні конфлікти, що виникають між главою держави, парламентом і урядом, прагнення судової влади до цілковитої незалежності, зокрема й від Конституції, її неспроможність вирішувати конфлікти на правовій основі, неефективність інституту місцевого самоврядування. І причина не лише у недоліках положень чинної Конституції, які, звичайно, мають місце. Здебільшого конфлікти виникають через умисні порушення встановлених конституційних вимог суб'єктами влади. І все ж, як зазначають сучасні теоретики-конституціоналісти, належна якість конституційних норм - необхідна передумова їх належного виконання. Перш ніж вимагати дотримання вимог Конституції від посадових осіб різних рангів, треба зробити ці вимоги зрозумілими і несуперечливими. А це означає, що необхідне відповідне удосконалення чинної Конституції, яка часто-густо не відзначається послідовністю і зрозумілістю викладу. Змінювати Основний Закон потрібно тоді й так, аби ці зміни робили його ефективним засобом управління в інтересах країни, а не лише державної владної верхівки. Втілення засад Конституції як інструмента управління суспільством залежить від того, в руках якої влади опиняється він. Цим визначається і суспільне ставлення до Основного Закону. Якщо влада воліє спиратися на силу, їй конституція не дуже потрібна; тоді працюють інші важелі, а конституційний процес перетворюється на ширму для прикриття справжніх намірів можновладців. Якщо ж основним інструментом управління влада обирає право, тоді конституція виявляється одним з найважливіших чинників регулювання суспільних відносин, перетворюється на чинний Основний Закон суспільства.
3.3. Аналіз конституційних реформ в Україні
Багато політиків, науковців, міжнародних оглядачів висловили свою думку
стосовно запропонованої конституційної реформ в нашій країні та шляхами
її проведення. Деякі з них відверто амбіційні, деякі не позбавлені
логічного підходу та тверезого мислення. Крім того, пропозиція запровадити двопалатний парламент в унітарній Україні є намаганням поєднати важкопоєднувані типи державного устрою. Насправді двопалатність парламенту є спробою зменшити вплив частини парламенту, яку планується обирати на пропорційній основі, а також - найголовніше - спробою достойного працевлаштування президента та голів місцевих державних адміністрацій після їхньої відставки.
Вирішальним кроком в конституційній реформі на Україні стало прийняття 26 червня 1996 року Верховною радою України Конституції України.
Важливим було питання територіального устрою України. На етапі підготовки проекту Конституції пропонувався федеративний варіант державного устрою. Німецькі фахівці вважали такий варіант універсальним та ідеальним для демократичної держави. Проте загроза сепаратизму, характерна для постсоціалістичних країн зробила більш реальною концепцію унітарної держави. Стаття 2 Конституції говорить, що Україна є унітарною державою. Стаття 75 Конституції визначає, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Таким чином, полеміка з приводу можливого створення двопалатного парламенту завершилася рішенням на користь однопалатного парламенту. Аргументами, що доводили необхідність створення двопалатного парламенту було важливість забезпечення урахування і узгодження загальнодержавних інтересів з регіональними через розгляд законів в верхній палаті парламенту, яка складалася б з представників регіонів. Ще одною позитивною якістю двопалатного парламенту є забезпечення механізмів стримування і противаг всередині парламенту, професіоналізація розробки, обговорення та прийняття законів. Аргументи противників двопалатного парламенту полягали в тому, що створення верхньої палати, яка складалася з представників регіонів, привело б до лобіювання в парламенті інтересів окремих регіонів і поширення сепаратиських тенденцій. Також свідчило на користь однопалатного парламенту те, що на період рішучого економічного та політичного реформування необхідно створити умови для швидкого і своєчасного прийняття законів, а двопалатний парламент збільшує час прийняття закону.
Розділ Конституції, який визначає права, свободи та обов`язки людини та громадянина, має багато запозичень з міжнародних пактів ООН про права людини і є природнім, тому що стаття 9 говорить, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Проте, визначення в Конституції, крім норм громадянсько-політичних прав, які повинні виконуватися державою за будь-які умов, також соціально-економічних прав, реалізація яких залежить від економічного стану держави, і які можуть бути нормами прямої дії лише для країн з розвиненою економікою, надає цим правовим нормам декларативний характер.
Закон України « Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., який набув чинності 1 січня 2006 р., дозволяє констатувати прагнення законодавця втілити в Україні змішану, парламентсько-президентську систему правління, яка є характерною для більшості країн Європи, і яка справлятиме позитивний вплив на демократизацію соціальних процесів в Україні, формування інститутів громадянського суспільства.
Відбувся перерозподіл повноважень у трикутнику Президент - Верховна Рада - Кабінет Міністрів на користь двох останніх, а також суттєве підвищення статусу Прем’єр-міністра України.
Характеру парламентсько-президентської системи правління в Україні надають:
1. Формування Верховної Ради України на основі пропорційної виборчої системи. Отже, головними суб’єктами виборчого процесу стають політичні партії, структурування і кристалізація яких уже давно назріла. Такий механізм формування єдиного органу законодавчої влади в Україні покликаний вивести на якісно новий рівень проблему відповідальності органів влади за стан справ у суспільстві і державі. Формування за результатами виборів на основі узгодження політичних позицій коаліції депутатських фракцій, яка становитиме більшість парламенту.
2. Розширення установчих повноважень Верховної Ради України. Зокрема, саме вона тепер здійснює призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, формування персонального складу Кабінету Міністрів України. При цьому вирішальною є роль парламентської коаліції, яка включає більшість депутатського корпусу, або фракцію, яка має більшість місць у парламенті. Прийняття рішення про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, надання згоди не лише на призначення на посаду Генерального прокурора України, але й на його звільнення з посади - усе це безумовно зміцнює позиції парламенту. Про це свідчить і збільшення строку повноважень Верховної Ради України з 4 до 5 років.
3. Зміцнення становища Кабінету Міністрів України, посилення самостійності та позиції Прем’єр-міністра України, який може вносити до парламенту пропозиції щодо призначення і звільнення окремих міністрів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення України, голови фонду державного майна України. Кабінет Міністрів за поданням Прем’єр-міністра утворює, реорганізує та ліквідовує міністерства, інші органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів. Втім, становище Кабінету Міністрів зміцнилося стосовно Президента України. Водночас Кабмін став більш залежним від парламенту і його позиції стосовно останнього є вельми вразливими, оскільки він не наділений скільки-небудь вагомими важелями впливу на Верховну Раду, окрім права законодавчої ініціативи.
Водночас за Президентом України зберігаються вагомі важелі впливу на державотворчі процеси в Україні. Зокрема, він:
1) зберігає статус глави держави, гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина;
2) вносить до Верховної Ради України на затвердження кандидатури Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Служби безпеки України, Генерального прокурора України, Голови Національного банку України, призначає на посаду та звільняє з посади половину складу Ради Національного банку України, половини складу Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення, призначає на посаду та звільняє з посади третину складу Конституційного Суду України, вносить до парламенту після консультацій з парламентськими фракціями подання на призначення нею членів Центральної виборчої комісії;
3) може ініціювати перед Верховною Радою питання щодо відповідальності Кабінету Міністрів України;
4) призначає за поданням Кабінету Міністрів України голів місцевих державних адміністрацій, припиняє їх повноваження;
5) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів їх невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності, скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з наступним поверненням на їх повторний розгляд парламентом.
6) очолює Раду національної безпеки і оборони, яка координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони;
7) отримав додаткові підставі дострокового припинення повноважень парламенту: якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій або протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України.
Зміни до Конституції України, ухвалені 8 грудня 2004 р., не стали чимось несподіваним, не прогнозованим, адже нинішня реформа - це не раптові зміни, а завершення щонайменше восьмирічного конституційного процесу.
За перипетіями навколо конституційної реформи пильно стежила Рада Європи та Венеціанська Комісія „ За демократію - через право ”. В цілому їх Резолюції та Висновки були несхвальними. Особливо гострій критиці піддавалося порушення процедури ухвалення конституційних змін, впровадження імперативного мандату та відновлення загально наглядової функції прокуратури.
Представники Партії регіонів та Адміністрації глави держави неодноразово повторювали, що вони мають намір виправити наслідки реформи 2004 року, в результаті якої президент втратив суттєву частину своїх повноважень. Прийняття Конституційним судом рішення про скасування поправок до Конституції від 8 грудня 2004 року, відомих як політреформа, означає повернення чинному президенту повноважень, які мав президент Леонід Кучма у період з 1996 по 2004 рік. Рішення Конституційного Суду означає, що відтепер існування коаліції не є обов'язковим, а всі рішення приймаються простою більшістю голосів. Також втрачає силу положення, згідно з яким депутат, виходячи з фракції, позбавлявся свого мандата. Втрачає силу також порядок призначення Кабінету міністрів. Раніше кандидатура прем'єр-міністра вносилася президенту коаліцією депутатських фракцій, а президент, у свою чергу, вносив її на розгляд парламенту. Коаліція також самостійно призначала членів Кабінету міністрів, за винятком міністра оборони і міністра закордонних справ, кандидатури яких вносилися президентом. Повертається норма, згідно з якою кандидатура прем'єр-міністра вноситься на затвердження парламенту президентом. Він також призначає всіх членів Кабінету міністрів за поданням уряду. Президенту також повертається право видавати укази з питань, не врегульованих чинним законодавством. Низка політичних сил раніше наполягали на тому, що Конституційний Суд був не в праві вказувати на "автоматичне" повернення до норм чинної раніше Конституції, вимагаючи, в разі визнання закону про її зміну неконституційним, пройти знову парламентську процедуру її зміни. Виникає також правова колізія, викликана прийняттям за останні роки законів, заснованим на змінах до Конституції, в то Конституція сучасної правової держави має реально стати її основним і безпосередньо діючим інструментом регулювання суспільних відносин. Конституція повинна об`єднувати правову систему держави, надавати їй стабільності та впорядкованості. Тому таким важливим і важким був для України конституційний процес.
Висновок.
Тривалий час у ході підготовки нової Конституції перед Україною стояла
проблема вибору форми держави за характером державного устрою.
Пропозиції щодо федералізації України, поділу на землі за рахунок
об’єднання ряду областей були відкинуті. Це закономірно. Адже в умовах,
коли наша держава і суспільство, економіка й культура переживають кризу,
вкрай необхідне об’єднання на загальнодержавному рівні всіх ресурсів і
зусиль. До того ж федералізація держави вважається доцільною лише тоді,
коли вичерпані можливості місцевого самоврядування та інших регіональних
інститутів. В Україні нині відбувається лише становлення системи
місцевого самоврядування й інших регіональних інститутів (державних
адміністрацій, спеціальних, вільних економічних зон, прийняття статутів
міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, утворення різних
асоціацій та державних і самоврядних органів адміністративно-територіальних одиниць). Принцип республіканської форми держави полягає в такій організації
державної влади (форми правління), за якої глава держави (Президент)
обирається народом або парламентом, шляхом прямих або непрямих виборів
на певний строк. Україна відповідно до ст.5 Конституції є республікою,
оскільки глава держави - Президент обирається громадянами України на
основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування строком на 5 років. Відповідно до змісту Конституції наша держава за своїми основними рисами вважається президентсько-парламентською республікою, оскільки Президент обирається громадянами України, формує Кабінет Міністрів (уряд), який відповідальний перед ним, але не очолює уряд, не є главою виконавчої влади. Верховна Рада - парламент України - може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, яка в
Вступ
Розділ 1. Загальні теоретичні засади щодо розгляду форм держави та її ознак
1.1. Форма державного правління
1.2. Форма державного устрою
Розділ 2. Форми української держави. Її характерні ознаки і особливості
2.1. Загальна характеристика держав, які існували на території української держави
2.2. Структура форми української держави
2.3. Форма українського державного устрою
2.4. Український політичний режим
Розділ 3. Конституційні реформи в Україні, їх можливий вплив на форму української держави
3.1. Основні напрями реформації політичної системи
3.2. Ідея конституційної реформи в Україні
3.3. Аналіз конституційної реформи в Україні
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Однією з найголовніших характеристик державного ладу будь-якої країни є форма держави, в якій виявляються особливості організації влади, відбивається співвідношення окремих ланок державного механізму.
Форма держави має констатувати сукупність певного
кола загальних ознак і взаємозв'язків, що характеризують державу
як суспільний феномен. Найбільш значущі ознаки держав, які в своїй
сукупності розкривають найважливіші характеристики форм держави,
об'єднуються в такі групи:
1. Ознаки, що характеризують порядок організації і взаємодії
вищих органів державної влади і управління. Сукупність цих ознак
називається формою державного правління.
2. Ознаки, що характеризують територіальний устрій держави та
відповідну організацію державних органів, насамперед
співвідношення держави як цілого з її складовими частинами. Ця
сукупність ознак розкриває форму державного устрою.
3. Ознаки, що розкривають форми і методи здійснення державної
влади. Сукупність цієї групи ознак характеризує державно-правовий
режим.
Отже, форма держави характеризує державу з погляду існуючих у ній форми правління, державно-правового режиму. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу, тобто вони фіксуються у конституціях та підзаконних актах. Форма держави - це сукупність найбільш загальних ознак держави, які зумовлені інституціональними і територіальними способами організації влади. Нерідко форма держави сприймається як сукупність саме таких способів. Серйозний вплив на форму держави надає культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійних світоглядів, національні особливості, природні умови мешкання і інші чинники. Специфіку форми держави визначає також характер взаємовідносин держави і його органів з недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою і іншими організаціями).
Актуальність теми полягає у всебічному розумінні державотворчого процесу який відбувається в нашій країні. Адже на сучасному етапі розвитку Українська держава потребує вдосконалення теоретичної розробки і покращення практичного здійснення державної влади. А форма держави є однією з найважливіших понять державознавства.
У різних країнах державні форми мають свої особливості, характерні ознаки, які по мірі суспільного розвитку наповнюються новим змістом, збагачуючись у взаємозв'язку і взаємодій. Разом з тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави.
В даній роботі ставлю перед собою мету дослідити еволюцію форм української держави та з’ясувати особливості цього явища на різних етапах суспільно-історичного розвитку, вивчити її основні риси, загальну теорію форм української держави.
Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:
• дослідити сутність поняття «форма держави»;
• розглянути форми та державного правління та державного устрою;
• вивчити особливості форм української держави.
Предметом курсової роботи є відносини з приводу становлення форми державного правління.
Об’єктом курсової роботи виступають форми української держави.
Методи дослідження. Методологічною основою проведеного дослідження слугував загальнонауковий діалектичний метод наукового пізнання, метод системного аналізу.
Розділ 1. Загальні теоретичні засади щодо розгляду форм держави та її ознак
1.1. Форма державного правління
Уже за давніх часів,на древньому Сході і Стародавніх Греції та Римі, виникла потреба щодо визначення поняття, яке було б достатньо ємним і давало б загальне уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади. Таким чином поняття «форма держави» в різні часи було різним.
З давніх часів найбільш відомою класифікацією форм держави, була та, яку дав Аристотель. Він поділив форми держави на дві ознаки:
• кількість тих, хто править (один, декілька, багато);
• у чиїх інтересах здійснюється правління.
За останньою ознакою він розділяв держави на правильні та неправильні.
Правильними формами у нього були монархія, аристократія і політія. Неправильними – тиранія, олігархія та демократія.
У новий час питання про форму держави пов’язане з ім’ям Шарля Монтеск’є, який розумів форму держави як чинники, що визначають методи здійснення державної влади . На такій основі він визначав конкретні форми держави :
1. республіку, в якій організацію і здійснення державної влади визначають такі якості, як доброчинність і рівність;
2. монархію ( основа влади – честь);
3. деспотію (основа влади – страх).
Аналізуючи згадані форми правління Монтеск’є віддавав перевагу монархії, яка функціонує на підставі закону. Він вважав, що у такій державі гарантується політична свобода людей.
Тобто, від формою держави Монтеск’є розумів те, що згодом почали називати державним режимом.
Інший вчений епохи Просвітництва.-Ж. Руссо розумів форму держави як структурну організацію вищих державних органів і на цій основі виділяв
1. монархію (влада сконцентрована в одних руках)
2. аристократію ( влада, що знаходиться у невеликої групи);
3. демократію (владу здійснюють усі).
Ж.-Ж. Руссо розглядав ту категорію форми держави, що в сучасному правознавстві називається формою правління.
Форма державного правління - це спосіб організації вищих органів державної влади, порядок їхнього утворення, характер взаємозв'язку з іншими органами держави, з політичними партіями і соціальними групами, населенням. Цей елемент є, по суті, найголовнішим, оскільки форма державного правління розкриває поняття форми держави. Основні історичні форми правління - монархія і республіка. Головна відмінність між ними полягає у тому, що в
монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, а в
республіках - шляхом виборів.
Зовні форма правління зумовлена насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту. Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини органів законодавчої і виконавчої влади. З точки зору теорії поділу влад, характер взаємовідносин вищих органів держави є визначальним. Ідея поділу влад у найбільш чіткому і послідовному викладі була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск'є. Він розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них мала здійснюватися відповідними органами. Усі три влади визначалися як рівно значущі і взаємно зрівноважені. Ш. Монтеск'є розглядав поділ влад не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як розмежування політичних сил, що здійснюється в ім'я політичних свобод. На його думку, зосередження всіх названих влад у руках однієї особи чи групи осіб було б неприпустимим. Як альтернативу деспотизму і гарантію додержання прав і свобод особи розглядали поділ влад і всі наступні прихильники цієї ідеї. Концепція Ш. Монтеск'є справила великий вплив на розвиток конституційної теорії і практики і, зокрема, знайшла пряме відображення в конституційних актах періоду французької революції XVIII ст.
Сама ж форма державного правління має кілька сучасних різновидів. Кожен
з них в умовах конкретної країни має свої особливості, що не заважає
визначенню загальних характеристик. Існує три основних форми правління:
• монархія;
• республіка;
• змішана, яка поєднує у собі республіканські та монархічні елементи.
Монархія – така форма правління, де формально спадкоємний одноосібний глава держави здійснює свої повноваження безстроково і звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими. Монархія існує на сонові трьох принципів – безстроковості, престолонаслідування та непогрішності трону.
Безстроковість означає, що влада монарха не обмежується певним строком повноважень. Існує лише два способи припинення повноважень монарха – смерть та зречення.
Престолонаслідування означає, що монарх, як правило, здобуває свою владу у спадок від попередників.
Третій принцип – непогрішність трону – означає, що монарх не несе відповідальності перед своїми підданими. Існує поділ усіх монархій на необмежені та обмежені. В умовах необмеженої монархії монарх зосереджує у своїх руках світську і духовну владу і не обмежений у своїх повноваженнях
Обмежена монархія передбачає обмеження влади монарха якимось джерелом або в певній сфері.
За домінуючим типом влади необмежена монархія може бути абсолютною та теократичною. В умовах абсолютної монархії домінуючим типом влади є державна влада домінує над релігійною. Теократична монархія передбачає підпорядкування державної влади владі релігійній. Таке становище було характерне для арабського халіфату. Халіф – заступник пророка Мухамеда, який,по суті, створив іслам.
Залежно від того, що уособлює монарх необмежена монархія може бути деспотичною та самодержавною.
В умовах деспотичної монархії монарх уособлює Бога. В його руках зосереджується вся повнота світських та релігійної влади, а сам він проголошується живим Богом.
В умовах самодержавної монархії монарх уособлює державу. Цей різновид необмеженої монархії був характерним для Візантії та Російської імперій, Франції часів Людовіка XІV.
За функціями обмежену монархію можна поділити на представницьку та дуалістичну.
Представницька монархія обмежує владу монарха виключно представницькими функціями. Її прикладом є сучасні Японія, Великобританія, Іспанія,Швеція тощо.
В умовах дуалістичної монархії в руках монарха зосереджувані виконавчі, а іноді судові повноваження. Прикладом дуалістичної монархії є Монако.
За джерелом обмеження монархії поділяються на органічні, формалізовані, дуархачні та традиціоналістичні.
Органічна монархія – це різновид монархії, коли влада монарха обмежена яким-небудь органом за відсутності в державі писаної конституції. Найвідомішими типами органічної монархії є станово-представницька та парламентарна. В умовах станово-представницької монархії влада монарха обмежена органами станового представництва. Щодо парламентарної монархії, то це монархія, де влада монарха обмежена парламентом за відсутності писаної конституції. Прикладом такої монархії є Великобританія.
Формалізована монархія передбачає обмеження влади монарха формальними актами-документами. Її різновидами є монархії конституційні та договірні. Конституційна монархія – це монархія, це влада монарха обмежена писаною конституцією, утвореною народом безпосередньо або шляхом делегованого законодавства. Прикладом є Японія, Швеція, Іспанія тощо. Договірна монархія дозволяє обмежувати владу монарха певним договором.
В умовах дуархічної монархії влада монарха обмежена рівнозначною особою. Дуархічна монархія може бути територіальною, особистою та функціональною. Прикладом територіальної є Галицько-Волинське князівство. Прикладом особистої дуархічної монархії є спільне правління Ольгерда та Кейсута Литовських. Прикладом функціональної дуархічної монархії є ситуація в Європі, де існувало два центри: папа(релігійні функції) та імператор(світські функції).
Традиціоналістична монархія є обмеженою монархією, де влада монарха обмежується традиціями, звичаями тощо. Найвідомішим прикладом є римський принципат та ранньокласова монархія.
Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є республіка. Республіка - це така форма правління, за якої вищу державну владу здійснює виборний колегіальний орган, котрий обирає населення країни (або його частина) на певний строк. Різновидами республіканської форми правління сучасних держав є:
1. Президентська республіка - це форма правління, де глава держави президент, котрий з наступним схваленням парламенту формує уряд, яким сам керує. Така форма існує у США, Аргентині, Мексиці, Росії;
Головними ознаками президентської республіки є:
1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи
стримувань і противаг;
2) обрання президента на загальних виборах;
3)поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента;
4)формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;
5)відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;
6)відсутність права глави держави на розпуск парламенту;
7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.
Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їх різноманітність, є те, що президент або суміщає повноваження глави держави і глави уряду і бере участь в формуванні кабінету або ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється і іншими важливими повноваженнями: як правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їх підписання, призначає членів Верховного суду. У цивілізованих країнах президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні з якою за принципом розділення влади нормально функціонують законодавча і судова власті. Ефективно діючий механізм витрат і противаг, існуючих в сучасних президентських республіках, сприяє можливості гармонійного функціонування влади, дозволяє уникнути свавілля з боку виконавчої влади.
У країнах Латинської Америки часто зустрічаються “суперпрезидентські республіки". Ця форма правління практично незалежна, що слабо контролюється законодавчою і судовою владою. Це особливий конгломерат традиційної форми з напівдиктаторським управлінням.
У сучасному цивілізованому суспільстві принципових відмінностей між формами не існує. Їх зближують загальні задачі і цілі.
2. Напівпрезидентська або президентсько-парламентська республіка - це республіка, де глава держави - президент, котрий особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-міністра, який підлягає обов'язковому затвердженню або погодженню всім парламентом. До
таких держав належать Фінляндія, Франція, Україна;
Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія,Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість
країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.
Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних
форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр. За таким критерієм окремі країни зі змішаною республіканською формою правління мало чим відрізняються від парламентарних (Австрія, Ісландія, Словенія) чи президентських (Польща, Румунія, Франція) республік.
3. Парламентська республіка — це форма правління, де глава держави - президент - не може впливати на склад і політику уряду, який формується тільки парламентом і підзвітний лише йому. До таких держав належать Австрія, Італія, ФРН.
Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах.
Їхніми ознаками є:
1) здійснення повноважень глави держави (президента,
монарха) і глави уряду різними особами;
2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави;
3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номінальною;
4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом;
5) право глави держави розпустити парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд;
6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром.
Ознакою парламентарно - республіканської форми є також те, що глава держави - президент і обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту. Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами правління країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усі важелі реальної влади знаходяться тут у керівників політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії або партій офіційно оформляється. Суто партійний характер має тут
звичайно і уряд, глава якого очолює партію парламентської більшості або,
у випадках утворення коаліційного уряду, є лідером чи входить до складу
керівництва однієї з партій правлячої коаліції.
1.2. Форма державного устрою
Форма державного устрою - це національна і адміністративно-територіальна будова держави, яка розкриває характер, взаємовідносин між його складовими частинами, між центральними і місцевими органами державного управління, влади. На відміну від форм правління організація держави розглядається з точки зору розподілу державної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їх розділення між складовими частинами держави.
Форма державного устрою показує, з яких частин складається внутрішня структура держави, яке правове положення цих частин і які взаємовідносини цих органів та як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами, в якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території.
За формою державного устрою всі держави можна поділити на три основні групи:
- унітарні;
- федеративні;
- конфедеративні.
Унітарна держава - це єдина соціальна держава, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади і ознаками державної незалежності не володіють.
Унітарна держава характеризується наступними ознаками:
- унітарний устрій передбачає єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі і судові органи, які здійснюють верховне керівництво відповідними органами;
- на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;
- складові частини унітарної держави (області, департаменти, округа, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;
- унітарна держава, на території якого проживають невеликі по чисельності національності, широко допускає національну і законодавчу автономію;
- всі зовнішні міждержавні стосунки здійснюють центральні органи, які офіційно представляють країну на міжнародній арені;
- має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади.
Відмінності в мірі і формах контролю центральної влади над місцевими органами управління дозволяють говорити про централізовані і децентралізовані унітарні держави, але ці відмінності стосуються відносно вузької сфери управління. До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія. Федерація - це форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави. Складові частини федерації - це своєрідні державоподібні утворення, які називають суб’єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб'єктів. Основною ознакою федеральної держави є поділ суверенітету між двома рівнями, що передбачає, зокрема існування двох систем державної влади та управління, кожна з яких діє у визначених межах. Характерною рисою федеральної держави є те, що поряд з федеральною конституцією, органами влади та законодавством свої конституції, закони, свою систему законодавчих, виконавчих та судових органів мають суб'єкти федерації. Характерне конституційно установлене розмежування компетенції між федерацією у цілому та її суб'єктами. До відання федерації, як правило, належать найважливіші питання державного життя: зовнішня політика, оборона країни, фінанси, оподаткування, організація федеральних органів, розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації. Компетенція суб'єктів федерації у цілому ширша, але вона зводиться переважно до питань, що не потребують однакового регулювання. До них віднесені організація органів місцевого самоврядування, громадський порядок, охорона довкілля, встановлення місцевих податків та інші. Державоподібний характер суб’єктів федерації виражається також у тому, що в них часто є своє громадянство, столиця, державні символи – герб, прапор, гімн. Водночас самостійність суб'єктів федерації недостатня для того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у повному значенні цього слова: вони не мають суверенітету; не мають права сецесії - право одностороннього виходу з федерації; юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах. Федеральність є зазвичай ознакою держав, які історично формувалися шляхом об’єднання чи завойовування різних територій. Історія свідчить, що найстійкішими є федерації, створені на територіальній основі (США, Мексика, ФРН). Натомість федерації, які будуються за національно-територіальною ознакою (колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина, сьогоднішня Росія, Індія), змушені рахуватися з можливими сепаратистичними проявими, які загрожують цілісності такої держави.
Суб'єкти федерації можуть мати різні назви, які, як правило, визначаються певними історичними або правовими чинниками: штати, провінції, республіки, федеральні землі та інші.
Розділ 2. Форми української держави. Її характерні ознаки і особливості
2.1. Загальна характеристика держав, які існували на території української держави
Процес виникнення і розвитку державності на території нинішньої України
має давню історію.
Рабовласницькі держави Північного Причорномор'я. Археологічні розкопки, окремі письмові (насамперед - грецькі) джерела свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення у середині І тисячоліття до н. е. вступили кочові племена Північного Причорномор'я - кіммерійці, скіфи, сармати та ін. Завдяки сприятливим природним умовам та іншим об'єктивним обставинам у них значно раніше, ніж у слов'ян, виникла військова демократія і переросла у ранню класову державу.
Зародження державності у східних слов'ян. Політичний лад наших предків характеризувався відносним демократизмом. Візантійський історик Прокопій Кесарійський свідчив, що "народами склавинами і антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади".
Давньоруська держава - Київська Русь. Київська Русь - умовна назва першої давньоруської держави, яка у IX-XII ст. об'єднувала всіх східних слов'ян і охоплювала територію від Карпат до Волги, від Ладозького озера до Чорного моря. В літописах здебільшого вживалася назва Руська земля.
Давньоруська держава утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Не знайшли підтвердження гіпотези про її заснування варязькими князями (норманська теорія) або хазарськими та іншими тюркськими правителями (пантюркістська теорія). Ці теорії мають під собою певну фактичну основу, але ігнорують ту обставину, що державність - це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні.
На думку більшості дослідників, Київська Русь виникла раніше, ніж завершився процес етнічної консолідації російського, українського і білоруського народів, тому цю державу можна вважати їхнім спільним історичним надбанням. Але деякі вчені, слідом за М.С. Грушевським, вважають, що вже антів і полян можна назвати українцями, а тому й Київська Русь - це держава суто українська. В сучасній українській історіографії здебільшого не відкидається право росіян і білорусів на давньоруську спадщину, але наголошується дещо більша етнічна близькість українців з полянами, які зробили найбільший внесок у заснування Давньоруської держави.
Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил, природних умов тощо) Давня Русь прийшла до феодалізму, через стадію рабовласницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства, зокрема холопство, були і в слов'ян. Тому Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо).
Галицько-Волинське князівство. Феодальна роздробленість була закономірним етапом у розвитку феодального виробництва і феодальних відносин, свідченням певної зрілості цієї суспільно-економічної формації. Зростання економічної могутності місцевих феодалів спричинювало їх прагнення до збільшення власної ролі в управлінні державою, стало передумовою створення численних незалежних удільних князівств. У середині XII ст. на місці колишньої Давньоруської держави було 15 князівств, на початку XIII ст. - близько 50, а у XIV ст. - близько 250.
Розпад Київської Русі відбувся не швидко, тому якийсь час зберігалася певна політична єдність руських князівств. Окремі дослідники вважають, що єдина східнослов'янська держава з центром у Києві проіснувала аж до монголо-татарської навали. При цьому одноосібна влада київських князів змінилася на колективне управління державою всіма представниками династії Рюриковичів.
Наприкінці XII - на початку XIII ст. визначилися нові політичні центри, навколо яких почали об'єднуватися розрізнені руські землі і князівства. На території Південно-Західної Русі (сучасної України) таким центром стало Галицько-Волинське князівство, яке утворилося після об'єднання Галичини і Волині під владою князя Романа Мстиславовича у 1199 р.
Найбільшої могутності це князівство досягло в останні роки правління Данила Романовича (Галицького).
Литовсько-Руська держава і Річ Посполита. Після занепаду Галицько-Волинського князівства політично - роздроблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського. Здійснювалося це не шляхом відкритої війни та прямого загарбання, а здебільшого за допомогою "тихої експансії": дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель тощо. Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися від i вже на початку XV ст., тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.
Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі підкорилися руському культурному впливу і почали вважати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність.
Запорозька Січ. Однією з форм протесту проти соціального і національного гноблення стала масова втеча українського населення в козаки. У XV ст. українське козацтво вже відособилося в окрему соціальну групу. А в середині XVI ст. за Дніпровими порогами склалася особлива військово-територіальна політична організація українського козацтва - Запорозька Січ. Вона не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз називали "козацькою республікою".
Українська державність у роки визвольної війни 1648-1654 рр.
Боротьба українського народу за звільнення з-під влади Речі Посполитої мала одним із своїх наслідків формування в ході бойових дій початків власної української державності.
Для виконання державних функцій була пристосована наявна військово-адміністративна організація українського козацтва. Зборівський (серпень 1649 р.) і Білоцерківський (вересень 1651 р.) договори України ("гетьмана Б. Хмельницького і всього Війська Запорозького") з Піччю Посполитою закріпили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади.
Отже, в період визвольної війни склалося політичне утворення, яке мало багато ознак державності: територію, військо, свої органи влади і правові норми, певне міжнародне визнання і навіть зачатки власних податкової і грошової систем. У літературі цю політичну організацію нині прийнято називати Українською козацькою державою.
За умовами договору з російським царем Україна зберегла власний судоустрій. На її території були чинні Литовський Статут, магдебурзьке право та звичаєве право. Неодноразово робилися спроби підготувати спеціальну збірку "малоросійських прав", але вони так і не увінчалися успіхом.
Державотворчі пошуки 1917-1920 рр. Після жовтневих подій у Петрограді III Універсалом Центральної Ради було проголошено створення Української Народної Республіки (УНР) у складі майбутньої федеративної Росії. Одночасно започатковувалися демократичні реформи в дусі поміркованої соціалістичної платформи. Остаточно всі питання подальшого державного устрою УНР мали вирішити Українські і Всеросійські установчі збори. Проте провести Українські установчі збори не вдалося, а Всеросійські установчі збори було розігнано Радянською владою.
Центральна Рада вступила в затяжний конфлікт з Радянською Росією. Влади УНР не визнавала значна частина українського народу, яка пішла за створеними у грудні 1917 р. в Харкові органами Радянської України. За цих умов напередодні вступу до Києва радянських військ IV Універсалом Центральної Ради було проголошено, що УНР стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.
Проте втілити в життя проголошений намір не вдалося. Недооцінка Центральною Радою соціальних проблем, внутрішні суперечності та інші причини привели до того, що український народ у боротьбі між Центральною Радою і більшовиками все більше схилявся на бік останніх. А закликавши до України німецько-австрійських окупантів, Центральна Рада остаточно втратила свій авторитет у населення. За таких обставин окупаційне командування наприкінці квітня 1918 р. ініціювало розгін Центральної Ради і прихід до влади гетьмана П.П.Скоропадського. Маріонетковий гетьманський режим перейменував УНР в Українську Державу, скасував усі соціалістичні за змістом реформи Центральної Ради та здійснив низку інших антидемократичних акцій.
Радянська Україна. У грудні 1917 p. І Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив Радянську владу на Україні. Остання в цей період державницьких змагань виявилася найбільш життєздатною і в процесі громадянської війни перемогла всіх своїх політичних противників.
Проголошення незалежної держави – Україна. Під час глибоких соціальних і - політичних зрушень останнього; десятиріччя посилився потяг усіх народів колишнього Союзу PCP до незалежності і розбудови власної держави. Втіленням державотворчих пошуків українського народу стало прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України і наступне його підтвердження всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. На політичній карті світу з'явилася нова суверенна держава - Україна.
2.2. Структура форми української держави
Статтею 1 Конституції України проголошено: «Україна є суверенна, незалежна, демократична, правова держава», що визначило основні характерні риси України як держави. Виходячи з цього, можна стверджувати про її прагнення до демократичного державного режиму. Разом з тим необхідно підкреслити, що, на відміну від форми правління, форми державного устрою, форма державного режиму у великій мірі залежить від методів здійснення державної влади. У відповідності до зазначених засадничих положень, Конституція України мала закріпити систему влади та порядок її формування, відкликання, функцій, а Парламент - прийняти необхідні конституційні закони, в тому числі закон «Про всеукраїнський і місцеві референдуми». Відповідно до ст. 6 Конституції України, «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». Зазначені три гілки влади є елементами керуючого суб’єкта на керований об’єкт - суспільство. Керуючий суб’єкт може ефективно функціонувати, якщо він, його елементи, структурні частини елементів мають законодавчо визначені чіткі функції, завдання, форми взаємодії для досягнення спільної мети. Цього не має в Конституції України. Не входять ні в одну гілку влади, але беруть участь в управлінні державою:
Президент України (розділ V Конституції);
Рада національної безпеки і оборони України, яка координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Хоча зазначена Рада очолюється Президентом України, а її рішення вводяться в дію указом Глави держави, в системі державної влади вона має певну «автономію» і навіть домінує над однією з її гілок (ст. 107);
Національний банк України, який розроблює основні засади грошово-кредитної політики, здійснює контроль за її проведенням та забезпечує стабільність гривні (ст. 99, 100);
Вища рада юстиції - має суттєвий вплив на судову гілку влади, однак її конституційно-правовий статус чітко не визначений (ст. 131).
Відповідно до ч.1 ст.5 Конституції Україна є республікою. Наука сформувала ознаки, які притаманні для республіканської форми правління. Частина цих ознак реально, а частина формально притаманні Україні. Формальною ознакою є виборність, особливо депутатського корпусу, тому, що вона в умовах нашої держави зводиться до вибору політичних технологій. Реально відсутня і така ознака республіки, як колегіальність в прийнятті державних рішень. Зовсім відсутня одна з головних ознак республіки - відповідальність влади. З цією обставиною в суспільстві пов’язують його перманентні системні проблеми.
2.3. Форма українського державного устрою
Конституція України (ст. 2) за формою державного устрою визначила Україну як унітарну державу з певним автономним утворенням, яким є Республіка Крим. Це означає, що Україна - єдина централізована держава, територія якої поділена на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенітету. Основні засади правового статусу Республіки Крим викладені у ст.ст.134-139 чинної Конституції. Однак наявність в її складі Автономної Республіки Крим викликає певні заперечення цього конституційного визначення. Теорія держави в пошуках пояснень для подібних ситуацій, що суттєво впливають на управління, використовує поняття «децентралізована унітарна держава». У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються
населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань
місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як
правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися
певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони
приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним
чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним
законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією) [7, c.434].
Щодо Верховної Ради Автономної Республіки Крим, то її участь у сфері
законодавчій діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції
(набрала чинності 12 січня 1999 p.).
Говорячи про Україну, варто згадати і про таку форму об’єднання держав як
співдружність.
Співдружність - це є дуже рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, але,
однак, організаційно оформлене об'єднання держав, які виступають як
асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і
незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені
міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти.
Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути найрізноманітніші
- економічні, культурні та ін.
Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і
навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки,
призвести до дезінтеграції, роз'єднання.
СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 p.) - це
об'єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну
спільність народів і сформовані між ними зв'язки шляхом координації
політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована
трьома державами - Білоруссю, Росією, Україною. Згодом до них
приєдналися дев'ять країн - Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан,
Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан. СНД здійснює діяльність через спільні координуючі органи. Відносини між державами в Співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права, оскільки вона не є держава і не є державне утворення. Правову основу СНД складають низка угод і інших документів (Угода про створення Співдружності Незалежних Держав і Протокол до неї, Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 p., Угода з військових питань, Статут СНД від 22 січня 1993 p. та ін.). Разом із членством у СНД передбачена така форма, як асоційоване членство. Встановлено право виходу з СНД.
Основні ознаки української унітарної держави:
1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);
2) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд,
парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;
3) єдине громадянство і єдина державна символіка;
4) єдина система законодавства і єдина судова система;
5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку
політичну самостійність;
6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної
держави мають різні назви: в Україні - області, у Польщі - воєводства, в
Англії - графства, в Італії - провінції.
2.4. Український політичний режим
Державний режим в Україні, як це закріплено в ст.1 Конституції, демократичний. Це означає , що в нашій державі має панувати народовладдя, забезпечують вільний розвиток людини свободу в економічній діяльності, захищеність прав і законних інтересів, врахування інтересів більшості і меншин, легальна дія опозиційних партій, формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах, домінування переконання, узгодження, компромісу, виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.
Спеціальний аналіз авторами цієї статті виступів державних, політичних, громадських діячів, науковців не виявив прихильників думки, що Україна є державою народовладдя. Навпаки, постійно підкреслюється відсутність рівності та свободи людей, вільної участі народу в управлінні державою. Констатується, що Україна - своєрідний кланово-корумпований олігархат.
Розділ 3. Конституційні реформи в Україні, їх можливий вплив на форму української держави
3.1. Основні напрями реформації політичної системи
Розглядаючи сучасні питання конституційної реформації, не можна не торкнутися основних напрямків трансформації політичної системи України. Визначити минулі вектори і накласти на картину сьогодення. Адже з минулого йдуть ідеї, які сьогодні намагаються так чи інакше реалізувати політичні сили нашої країни.
Правова система сучасної України знаходиться а стадії формування у перехідному стані від командно-адміністративних методів управління до процесів саморегуляції та самоорганізації. Діставши у спадок від Радянського Союзу заідеологізовану концепцію розвитку державно-правових явищ, зокрема, та суспільних взагалі, Україна намагається поступово відкидати соціалістичні методи регуляції суспільних відносин. Даний процес позитивно підкріплюється тим, що сьогодні свідомо обрано курс на європейську інтеграцію, зокрема всі погляди спрямовані на Європейський Союз, який повинен стати запорукою та становленню України як дійсно демократичної держави, де є місце ринковій економіці, в повній мірі забезпечується охорона та належне регулювання суспільних відносин, забезпечення прав і свобод та законних інтересів громадян завдяки ефективному функціонуванню правової системи. Формування сучасної правової системи України у відповідності з міжнародними , зокрема, європейськими правовими стандартами, є процесом складним та багатофункціональним, а тому потребує як глибоко науково-теоретичного аналізу правової дійсності, так і визначення основних напрямів її розвитку. Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, дієвої народної демократії. Для того щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положенням нової Конституції України, докорінно опрацювати механізм представницької і безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді професіональний, кваліфікований парламент. Виконавча влада повинна бути також висококваліфікованою, а її апарат - невеликим, але здатним ефективно працювати. У зв’язку з докорінною перебудовою механізму представницької демократії і безпосередньої демократії виникає необхідність удосконалити виборче законодавство на багатопартійній основі, чітко визначити процедури виборів Президента, народних депутатів України і місцевих представницьких органів. До основних напрямів становлення й розвитку нової політичної системи слід віднести побудову демократичної, правової, соціальної держави, як записано в Конституції, з ефективно діючим парламентом, професіональним висококваліфікованим, сильним урядом і з незалежними судовими органами - тобто з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки з розмежуванням їхніх функцій. Важливим завданням є зміцнити законність і правопорядок, виключити можливість узурпації влади та зловживань, ефективно протидіяти бюрократизмові і формалізмові; утвердити верховенство закону, безперечно дотримуватися його на всіх рівнях усім громадянам; забезпечити гідні людини умови життя. Демократизм держави і державного ладу загалом виявляється насамперед у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосереднього народовладдя зі здійсненням влади через органи державної влади і місцевого самоврядування. Крім цього, основним напрямом формування нової політичної системи є побудова громадянського суспільства як сукупності вільних людей та їхніх організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів та асоціацій, покликаних виражати й захищати індивідуальні й групові інтереси громадян, встановлювати й реалізувати відповідні відносини з державою. Творення громадянського суспільства в Україні повинне спиратися на використання світового досвіду, різних форм власності й демократичних політичних інститутів. Важливим у побудові громадянського суспільства є утвердження плюралізму, який виступає своєрідною формою самореалізації суспільства й особи, відображаючи ступінь самодіяльності вільних людей та їхніх організацій, соціальної й політичної свободи. Як основа демократичної політичної системи громадянське суспільство вносить у неї демократичні риси і якості, могутній дух вивільнення особи від державного диктату. Також одним із напрямів формування політичної системи є дальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкривання на всіх рівнях його соціально-політичної організації, сприяння якнайповнішому виявові ініціативи громадян і представницьких органів влади, партій, об’єднань і рухів, та трудових колективів. Творення нової політичної системи України потребує якісно нового стану духовності народу, посилення його освітнього й культурного потенціалів, структурних змін у середній і вищій освіті, звернення до найкращих політичних традицій, політичної історії та культурної спадщини українського народу. Це потребує забезпечення необхідності умов для вільного розвитку нації в цілому і кожного етносу зокрема, формування й зростання національної свідомості та національної культури. Одним із напрямів формування політичної системи є вдосконалення діяльності засобів масової інформації, зміцнення їхньої ролі в регулюванні політичних відносин, в управлінні суспільством, у формуванні політичної свідомості й політичної культури суспільства і кожного громадянина владно-політичних інтеграції суспільства. Найважливіше завдання засобів масової інформації - забезпечити широку гласність як запоруку демократизації суспільства, як важливий принцип розбудови громадянського суспільства і правової держави. Вчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішньої і міжнародного становища є важливим компонентом її розвитку. Адаптація для політичної системи - це просто пристосування до ворожого впливу, це і спроба перетворити ті системи, які чинять тиск.
3.2. Ідея конституційних реформ в Україні
28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла Конституцію України. За весь період чинності Основного Закону до його тексту не вносили жодних змін хоча власне ідея конституційної реформи виникла практично відразу ж після прийняття. Потенціал Основного Закону це до кінця не вичерпано. Разом із тим його критика була справедливою і виправданою, адже в ньому фактично було закладено не баланс, а конфлікт виконавчої та законодавчої влади. Уряд практично не контролювалася парламентом, а парламент не відчував відповідальності за дії уряду. Тому така модель влади не влаштовувала українське суспільство. Зокрема, законопроект про внесення змін до Конституції України було розроблено ще у 2001 році. У 2000 році за народною ініціативою проведено всеукраїнський референдум, який мав конституційний характер. Суспільство було залучено до дискусій довкола форми і змісту перетворень. Але лише в серпні 2002 року публічного виголошення Президентом України ідеї реформування, реформа почала набирати потужних обертів. Основним завданням змін до Конституції України було створення ефективної політично відповідальної влади, гілки якої б не конфліктували чи конкурували між собою, а змагалися за кращу пропозицію для суспільства. Наприкінці 2004 року парламент вніс зміни до Конституції. І хоча всі вони набули чинності з 1 січня 2006 року, однак можна стверджувати, що Україна перейшла від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. Таким чином, зросла роль депутатських партій, які стали центром стимулювання національного розвитку. Саме вони мають виробляти консолідовану позицію парламенту з ключових питань державного прогресу. Це відповідає також європейській практиці. Унаслідок конституційної реформи формується класична європейська система правління з вагомою парламентською складовою, з одночасним наділенням Президента України правом розпуску парламенту та участі у формуванні складу уряду. Головне, що в Конституцію України закладається стабільний і життєздатний баланс усіх гілок влади. Він має не блокувати проведення необхідних суспільству реформ, не продукувати нагнітання міжвладного протистояння, а навпаки, збільшувати ресурси взаємодії, стимулювати пошуки механізмів співпраці. Як зазначає один із провідних учених у галузі конституціоналізму професор О. Ющик: «Конституція - не ікона, на яку треба лише молитися, вона - один із інструментів управління суспільством». Коли йдеться про чинну Конституцію і конституційний процес у нашій державі, варто позбутися деяких ілюзій щодо них, зрозуміти їх справжню природу. Не треба думати про Конституцію як про щось довговічне, стабільне, недоторканне, дане суспільству раз і назавжди. Конституція - це Основний закон, тому його й слід розглядати саме як закон, а проте закон специфічний, який має найвищу юридичну силу і скеровує решту законів держави. Призначення закону полягає у нормативному забезпеченні управління суспільством. У стабільному суспільстві немає потреби часто змінювати його закони, а надто Основний закон. А в такому суспільстві, як наше, - перехідному, нестабільному, реформаційному, в якому істотно й динамічно змінюються всі відносини - виробничі, соціальні, політичні, - закони повинні змінюватися разом із цими відносинами, регулювати їх, а не бути просто папірцями. Тому й до конституційного процесу в Україні має бути саме такий підхід. Класичне наукове розуміння конституції полягає не лише у визначенні її як юридичного акта, а і як фактичного стану суспільних відносин. Іншими словами, Основний закон слід розглядати не тільки як юридичний документ, слід ураховувати так звану фактичну конституцію, що реально і об'єктивно складається в суспільстві й державі, та приводити чинну конституцію у відповідність із фактичною. Коли у 1996 р. було ухвалено нову Конституцію, це був акт, який зафіксував стан суспільних відносин і співвідношення політичних сил на той момент та на найближчу перспективу. Тому не варто від цієї Конституції вимагати того, чого вона неспроможна дати за нових умов. Конституційну реформу 2004 р. можна до певної міри виправдати потребою привести Конституцію у відповідність до формальної конституції. Час показав, наскільки необхідні були такі зміни. Але вже сьогодні зрозуміло: річ не у потребі, а в тому, що фактична реалізація влади відхиляється від вимог Основного закону. Про це свідчать постійні конфлікти, що виникають між главою держави, парламентом і урядом, прагнення судової влади до цілковитої незалежності, зокрема й від Конституції, її неспроможність вирішувати конфлікти на правовій основі, неефективність інституту місцевого самоврядування. І причина не лише у недоліках положень чинної Конституції, які, звичайно, мають місце. Здебільшого конфлікти виникають через умисні порушення встановлених конституційних вимог суб'єктами влади. І все ж, як зазначають сучасні теоретики-конституціоналісти, належна якість конституційних норм - необхідна передумова їх належного виконання. Перш ніж вимагати дотримання вимог Конституції від посадових осіб різних рангів, треба зробити ці вимоги зрозумілими і несуперечливими. А це означає, що необхідне відповідне удосконалення чинної Конституції, яка часто-густо не відзначається послідовністю і зрозумілістю викладу. Змінювати Основний Закон потрібно тоді й так, аби ці зміни робили його ефективним засобом управління в інтересах країни, а не лише державної владної верхівки. Втілення засад Конституції як інструмента управління суспільством залежить від того, в руках якої влади опиняється він. Цим визначається і суспільне ставлення до Основного Закону. Якщо влада воліє спиратися на силу, їй конституція не дуже потрібна; тоді працюють інші важелі, а конституційний процес перетворюється на ширму для прикриття справжніх намірів можновладців. Якщо ж основним інструментом управління влада обирає право, тоді конституція виявляється одним з найважливіших чинників регулювання суспільних відносин, перетворюється на чинний Основний Закон суспільства.
3.3. Аналіз конституційних реформ в Україні
Багато політиків, науковців, міжнародних оглядачів висловили свою думку
стосовно запропонованої конституційної реформ в нашій країні та шляхами
її проведення. Деякі з них відверто амбіційні, деякі не позбавлені
логічного підходу та тверезого мислення. Крім того, пропозиція запровадити двопалатний парламент в унітарній Україні є намаганням поєднати важкопоєднувані типи державного устрою. Насправді двопалатність парламенту є спробою зменшити вплив частини парламенту, яку планується обирати на пропорційній основі, а також - найголовніше - спробою достойного працевлаштування президента та голів місцевих державних адміністрацій після їхньої відставки.
Вирішальним кроком в конституційній реформі на Україні стало прийняття 26 червня 1996 року Верховною радою України Конституції України.
Важливим було питання територіального устрою України. На етапі підготовки проекту Конституції пропонувався федеративний варіант державного устрою. Німецькі фахівці вважали такий варіант універсальним та ідеальним для демократичної держави. Проте загроза сепаратизму, характерна для постсоціалістичних країн зробила більш реальною концепцію унітарної держави. Стаття 2 Конституції говорить, що Україна є унітарною державою. Стаття 75 Конституції визначає, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Таким чином, полеміка з приводу можливого створення двопалатного парламенту завершилася рішенням на користь однопалатного парламенту. Аргументами, що доводили необхідність створення двопалатного парламенту було важливість забезпечення урахування і узгодження загальнодержавних інтересів з регіональними через розгляд законів в верхній палаті парламенту, яка складалася б з представників регіонів. Ще одною позитивною якістю двопалатного парламенту є забезпечення механізмів стримування і противаг всередині парламенту, професіоналізація розробки, обговорення та прийняття законів. Аргументи противників двопалатного парламенту полягали в тому, що створення верхньої палати, яка складалася з представників регіонів, привело б до лобіювання в парламенті інтересів окремих регіонів і поширення сепаратиських тенденцій. Також свідчило на користь однопалатного парламенту те, що на період рішучого економічного та політичного реформування необхідно створити умови для швидкого і своєчасного прийняття законів, а двопалатний парламент збільшує час прийняття закону.
Розділ Конституції, який визначає права, свободи та обов`язки людини та громадянина, має багато запозичень з міжнародних пактів ООН про права людини і є природнім, тому що стаття 9 говорить, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Проте, визначення в Конституції, крім норм громадянсько-політичних прав, які повинні виконуватися державою за будь-які умов, також соціально-економічних прав, реалізація яких залежить від економічного стану держави, і які можуть бути нормами прямої дії лише для країн з розвиненою економікою, надає цим правовим нормам декларативний характер.
Закон України « Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., який набув чинності 1 січня 2006 р., дозволяє констатувати прагнення законодавця втілити в Україні змішану, парламентсько-президентську систему правління, яка є характерною для більшості країн Європи, і яка справлятиме позитивний вплив на демократизацію соціальних процесів в Україні, формування інститутів громадянського суспільства.
Відбувся перерозподіл повноважень у трикутнику Президент - Верховна Рада - Кабінет Міністрів на користь двох останніх, а також суттєве підвищення статусу Прем’єр-міністра України.
Характеру парламентсько-президентської системи правління в Україні надають:
1. Формування Верховної Ради України на основі пропорційної виборчої системи. Отже, головними суб’єктами виборчого процесу стають політичні партії, структурування і кристалізація яких уже давно назріла. Такий механізм формування єдиного органу законодавчої влади в Україні покликаний вивести на якісно новий рівень проблему відповідальності органів влади за стан справ у суспільстві і державі. Формування за результатами виборів на основі узгодження політичних позицій коаліції депутатських фракцій, яка становитиме більшість парламенту.
2. Розширення установчих повноважень Верховної Ради України. Зокрема, саме вона тепер здійснює призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, формування персонального складу Кабінету Міністрів України. При цьому вирішальною є роль парламентської коаліції, яка включає більшість депутатського корпусу, або фракцію, яка має більшість місць у парламенті. Прийняття рішення про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, надання згоди не лише на призначення на посаду Генерального прокурора України, але й на його звільнення з посади - усе це безумовно зміцнює позиції парламенту. Про це свідчить і збільшення строку повноважень Верховної Ради України з 4 до 5 років.
3. Зміцнення становища Кабінету Міністрів України, посилення самостійності та позиції Прем’єр-міністра України, який може вносити до парламенту пропозиції щодо призначення і звільнення окремих міністрів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення України, голови фонду державного майна України. Кабінет Міністрів за поданням Прем’єр-міністра утворює, реорганізує та ліквідовує міністерства, інші органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів. Втім, становище Кабінету Міністрів зміцнилося стосовно Президента України. Водночас Кабмін став більш залежним від парламенту і його позиції стосовно останнього є вельми вразливими, оскільки він не наділений скільки-небудь вагомими важелями впливу на Верховну Раду, окрім права законодавчої ініціативи.
Водночас за Президентом України зберігаються вагомі важелі впливу на державотворчі процеси в Україні. Зокрема, він:
1) зберігає статус глави держави, гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина;
2) вносить до Верховної Ради України на затвердження кандидатури Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Служби безпеки України, Генерального прокурора України, Голови Національного банку України, призначає на посаду та звільняє з посади половину складу Ради Національного банку України, половини складу Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення, призначає на посаду та звільняє з посади третину складу Конституційного Суду України, вносить до парламенту після консультацій з парламентськими фракціями подання на призначення нею членів Центральної виборчої комісії;
3) може ініціювати перед Верховною Радою питання щодо відповідальності Кабінету Міністрів України;
4) призначає за поданням Кабінету Міністрів України голів місцевих державних адміністрацій, припиняє їх повноваження;
5) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів їх невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності, скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з наступним поверненням на їх повторний розгляд парламентом.
6) очолює Раду національної безпеки і оборони, яка координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони;
7) отримав додаткові підставі дострокового припинення повноважень парламенту: якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій або протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України.
Зміни до Конституції України, ухвалені 8 грудня 2004 р., не стали чимось несподіваним, не прогнозованим, адже нинішня реформа - це не раптові зміни, а завершення щонайменше восьмирічного конституційного процесу.
За перипетіями навколо конституційної реформи пильно стежила Рада Європи та Венеціанська Комісія „ За демократію - через право ”. В цілому їх Резолюції та Висновки були несхвальними. Особливо гострій критиці піддавалося порушення процедури ухвалення конституційних змін, впровадження імперативного мандату та відновлення загально наглядової функції прокуратури.
Представники Партії регіонів та Адміністрації глави держави неодноразово повторювали, що вони мають намір виправити наслідки реформи 2004 року, в результаті якої президент втратив суттєву частину своїх повноважень. Прийняття Конституційним судом рішення про скасування поправок до Конституції від 8 грудня 2004 року, відомих як політреформа, означає повернення чинному президенту повноважень, які мав президент Леонід Кучма у період з 1996 по 2004 рік. Рішення Конституційного Суду означає, що відтепер існування коаліції не є обов'язковим, а всі рішення приймаються простою більшістю голосів. Також втрачає силу положення, згідно з яким депутат, виходячи з фракції, позбавлявся свого мандата. Втрачає силу також порядок призначення Кабінету міністрів. Раніше кандидатура прем'єр-міністра вносилася президенту коаліцією депутатських фракцій, а президент, у свою чергу, вносив її на розгляд парламенту. Коаліція також самостійно призначала членів Кабінету міністрів, за винятком міністра оборони і міністра закордонних справ, кандидатури яких вносилися президентом. Повертається норма, згідно з якою кандидатура прем'єр-міністра вноситься на затвердження парламенту президентом. Він також призначає всіх членів Кабінету міністрів за поданням уряду. Президенту також повертається право видавати укази з питань, не врегульованих чинним законодавством. Низка політичних сил раніше наполягали на тому, що Конституційний Суд був не в праві вказувати на "автоматичне" повернення до норм чинної раніше Конституції, вимагаючи, в разі визнання закону про її зміну неконституційним, пройти знову парламентську процедуру її зміни. Виникає також правова колізія, викликана прийняттям за останні роки законів, заснованим на змінах до Конституції, в то Конституція сучасної правової держави має реально стати її основним і безпосередньо діючим інструментом регулювання суспільних відносин. Конституція повинна об`єднувати правову систему держави, надавати їй стабільності та впорядкованості. Тому таким важливим і важким був для України конституційний процес.
Висновок.
Тривалий час у ході підготовки нової Конституції перед Україною стояла
проблема вибору форми держави за характером державного устрою.
Пропозиції щодо федералізації України, поділу на землі за рахунок
об’єднання ряду областей були відкинуті. Це закономірно. Адже в умовах,
коли наша держава і суспільство, економіка й культура переживають кризу,
вкрай необхідне об’єднання на загальнодержавному рівні всіх ресурсів і
зусиль. До того ж федералізація держави вважається доцільною лише тоді,
коли вичерпані можливості місцевого самоврядування та інших регіональних
інститутів. В Україні нині відбувається лише становлення системи
місцевого самоврядування й інших регіональних інститутів (державних
адміністрацій, спеціальних, вільних економічних зон, прийняття статутів
міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, утворення різних
асоціацій та державних і самоврядних органів адміністративно-територіальних одиниць). Принцип республіканської форми держави полягає в такій організації
державної влади (форми правління), за якої глава держави (Президент)
обирається народом або парламентом, шляхом прямих або непрямих виборів
на певний строк. Україна відповідно до ст.5 Конституції є республікою,
оскільки глава держави - Президент обирається громадянами України на
основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування строком на 5 років. Відповідно до змісту Конституції наша держава за своїми основними рисами вважається президентсько-парламентською республікою, оскільки Президент обирається громадянами України, формує Кабінет Міністрів (уряд), який відповідальний перед ним, але не очолює уряд, не є главою виконавчої влади. Верховна Рада - парламент України - може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, яка в
Не Пропустите:
- Курсова робота з основ економічної науки на тему: „Державна власність”
- Курсова робота з політичної економії на тему: «Інтелектуальнавласність та її роль у соціально-економічномурозвитку»
- КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА БАКАЛАВРА на тему: Полтавські жіночі сорочки: особливості крою та декорування (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.)
- Курсова робота на тему: «Інтелектуальна підготовка дітей до навчання в школі».
- монополистические объединения